A Representative from Post-Masoch Industries
[Most Recent Entries]
[Calendar View]
[Friends]
Below are the 20 most recent journal entries recorded in
gggg400years' LiveJournal:
[ << Previous 20 ]
| Wednesday, October 14th, 2009 | | 10:36 pm |
pаtty wаters - cоllege tоur (1966)
 коли говорять про петті вотерс, то говорять, зазвичай, про її перший альбом "pаtty wаters sings". він наполовину складається з ультракоротких балад під піаніно, які є чимось на зразок пізнього ніка дрейка, зробленого з ніни сімон (тобто мають якість певної "остаточності", це "останні пісні"). друга половина - двадцятихвилинний фрікаут/фрі-аут на тему "black is the color of my true love's hair". "cоllege tоur" був виданий майже одночасно з першим альбомом, він такий же хороший, як і перший, і зміщений майже повністю в бік цієї другої половини (якщо, звісно, можна настільки тиху музику фрікаутом назвати). тут також більше присутності інших музикантів, в т. ч. на окремих піснях з'являються піаністи рен блейк і дейв беррел. http://rapidshare.com/files/293015179/pwa_-_colt__1966_.rar | | Wednesday, October 7th, 2009 | | 12:22 pm |
directing hаnd - "sоngs frоm the red hоuse" (2008)
 продовжую викладати споріднену та/або дружню музику. це проект алекса нілсона, який в т.ч. відомий, як епізодичний барабанщик jandek'а, а також, віднедавна, барабанщик current 93. dіrecting hand - це те, чим він займався ще до цього всього, і продовжує займатись зараз. в одному з інтерв'ю нілсон казав, що хоче зробити з англійською народною музикою те ж саме, що елберт айлер зробив колись зі своєю. у dіrecting hand всі альбоми хороші, але цей, мабуть, найближчий до втілення вищезаявленої заяви. тьотя вільно співає, дядя надінтенсивно гуляє на барабанах, плюс ще різне, напр. дуже смачна електрогітара на "my lagan love". цього разу не фляк. http://rapidshare.com/files/289748311/dhsfrth.rar | | Tuesday, September 29th, 2009 | | 5:27 pm |
| | Sunday, September 6th, 2009 | | 8:37 pm |
| | Sunday, July 5th, 2009 | | 8:52 pm |
“заїкатись – легко, але змусити заїкатись саму мову – геть інша справа” – дельоз і ґватарі, “тисяча плато”, в розділі, де обговорюється лінгвістика і опус-музика. важливе і небезпечне слово тут – це слово “легко”. на цьому слові виходить із тіні й вишкірює зуби аскетично-аристократичний габітус дельоза, як філософа все ще академічного (не natty dread). девіз, який тут не озвучується, але впевнено присутній за кадром, – “ми не повинні дозволяти собі легкості”. точніше: достойний інституціоналізований номад може дозволити собі (й усьому, що “своє”) яку завгодно легкість, але тільки за умови ґрунтовної підготовленості, а ще краще сказати – препарованості. театр номадизму. звідси й відсутність усяких згадок про імпровізаційні практики, і надання переваг авторському кіно та тогочасній опус-музиці. себто, областям, де препарованість є фундаментальною умовою існування самих областей, які би при цьому не робилися “скидки” у напрямку вільніших форм чи участі виконавця. препарованість, у свою чергу, тримається на (перед)умовах цілковито соціальної природи. самі можливості “вічного” існування препарованих несировинних витворів/цінностей зариті у соціальних зв’язностях. будь-яка заявка на радикальність, яка обмежується лише мовою, жанром, композицією, ніколи не буде достатньо радикальною, поки не стане копати глибше – в напрямку соціального. імпровізація (не як жанр “імпров”, а як віртуальність) направлена на те, аби змусити заїкатись уже не мову, а умови. а мова вже якось додасться. вірність імпровізації передбачає, що у рамках мови можна дозволити собі непрепаровану легкість і непрепарований смак. адже, так чи інакше, збуття події не ізольоване в мові; межі вірності події не збігаються з межами жанру чи витвору. парадоксально, але бадью, марксист і навіть маоїст, замість того, аби вхопитись за примат соціального, пропагує ще більшу аристократичність. у бадью сама подія піддана аристократичній селекції. його події, якщо не брати до уваги подій любові двох одне до одного, розподілені по історії аж надто розріджено. кілька революцій, кілька жанрових винаходів, кілька математичних парадигм за всю історію. у дельоза, натомість, подія належить до сфери “фізики”. подій – мульон і мульон на мульоні, щомиті. крайністю недозволяння собі легкості є гомо естетикус – невротична установка на препарування себе і всього, що “своє”, у найменших деталях, фрактально. супроводжує її незмінний трагізм від нестачі достойних поціновувачів у оточенні. причому, при достатній невротизації їх ніколи не вистачатиме (нестача – рушій неврозу, невроз – творець нестач). світ-системна, соціальна перспектива втрачається і залишаються сум’яття відрізаної “самості”, яка насправді завжди є лише фрагментом, відрізком, клаптем. Current Music: black forest, black sea - forcefields and constellations (2003) | | Sunday, June 14th, 2009 | | 9:19 pm |
“тисяча плато” – бідніша книжка, ніж можна було би сподіватись із обіцянок, якими її оточують. і дельоз+ґватарі в курсі цього. тому й радять не “читати” її. на сьогоднішній день уже повинна би існувати праця, яка називалась би “ніцше помер: вбогість генеалогії”. генеалогії, археології (фуко) та інших пост-філософських “відмичок” до історії. так, ніцше перелопатив усю античну грецьку культуру лиш для того, щоб опинитись у результаті із бідною коміксоподібною тяжбою олов’яних аполоників і діонісиків, не помічаючи в античності всього іншого, що не вміщалось у цей комікс. згодом він “передумав”, став “за життя”, але від методу відмички не відмовився. як наслідок – генеалогія моралі: буйні безсовісні силачі vs ресантимантні вівці, каліцтва як мнемотехніки тощо. рівно стільки думки, скільки можна вмістити в кишені, тікаючи з “хакнутого” відмичкою сховища історії, в якому залишитись незмога: імператив детериторизації. сам концепт детериторизації – та ж сама “відмичка” і те ж саме “вкрадене”. з чим прийшов, з тим і пішов. детериторизація/ретериторизація, тіло без органів/інтенсивності/організм, ризома/дерево, виробництво/антивиробництво – ті ж самі аполоники-діонісики. тільки універсальніші в якості відмички, адже їх можна скомбінувати безліччю способів і таким чином захопити більше предметних областей. точніше, не захопити, а “помацати”. захоплення – це вже ретериторизація. тому – помацати і втекти (лінія втечі). втікач – бідний. в тій мірі, в якій книжки серії “капіталізм і шизофренія” є експозицією універсальної відмички (навіть 1000-ярусної), вони є бідними книжками. дельоз+ґватарі цілковито В КУРСІ. жанр пост-філософської академічної “теорії” – це жанр антивиробництва, жанр, у якому прийнято “в упор не помічати саме того, про що весь час говориш” (як сказала дівчина з “китаянки” ґодара сумному жану-п’єру лео). дельоз максимально тверезо бачить це і намагається зі всіх (обмежених) сил втекти від цього. його пресловута “важкість” – виключно в цьому. те, що він робить акцент саме на першому елементі пари детериторизація/ретериторизація, невід’ємне від будь-чийого становлення дураком у середовищі академізму. “ми занадто компетентні; ми хотіли би говорити во ім’я абсолютної некомпетентності”. (я люблю дельоза) | | Wednesday, May 27th, 2009 | | 6:54 pm |
виступаємо дуетом з яремчуком знову, цього разу в дзизі в рамках джаз-клюбу. трапиться це 18 червня о 19.30 (на сайті дзиги в анонсі мене перейменували на якого-та сергія). до речі, всі новини про юрія яремчука можна дізнаватись відтепер з надійного джерела: http://yuriyaremtchuk.wordpress.com/ще не всі розділи сайту заповнені як слід, але новини з'являтимуться там регулярно. Current Music: car commercials - eric's diary | | Tuesday, April 28th, 2009 | | 12:57 pm |
 Current Music: eli keszler - tilt | | Monday, March 23rd, 2009 | | 9:16 pm |
Моє інтерв'ю з qfwfq duo - тепер на сайті Гуркота ( тут). Current Music: Chicago Sound Map performs Ernst Karel & Olivia Block | | Sunday, March 15th, 2009 | | 6:42 pm |
щойно повернувся з концерту отомо йошіхіде. отомо йошіхіде - це джон лі хукер!!! a за пару годин іду на хана бенінка. ура! Current Music: karen dalton - green rocky road | | Saturday, February 14th, 2009 | | 6:29 pm |
omit
трагічність - це звичка. так от, коли я вперше почув omit, я за звичкою сприйняв їх, як щось трагічне. як "індастріал", як ще одну музику про те, що "так, ми тільки такі і вже не будемо інакшими", "давайте поглянемо в очі реальності", "виживуть сильніші, але й ті ненадовго", і т.д., і т.п. (терпіти не можу, коли слово "реальність" ставиться на службу звичці трагічності)... так от, я був дурило! omit пречудові. звідси ( http://433rpm.blogspot.com/2009/01/omit-four-tapes.html) обов'язково качати і слухати всі 4 касети, але в першу чергу - "signals". | | Tuesday, February 10th, 2009 | | 11:59 am |
| | Sunday, January 25th, 2009 | | 7:50 pm |
про відпустку, осінь і скутери
раніше я пробував ототожнювати фіксацію на межах зі старим капіталізмом як таким. але чи це було справедливо? мабуть, ні. проблема меж дещо прояснюється, якщо переформулювати це питання, тримаючись схеми, запропонованої дельозом і ґватарі. капіталізм, будучи ладом декодування, втримує в собі рештки деспотичних кодів – але на правах архаїзмів, фольклору, музею, екзотики тощо. тобто, імператив меж прослідковується до попереднього ладу (повного тіла) – деспотичного. саме деспот, як “підвішена до стелі” вершина ієрархії, втримує бюрократію чітко розмежованих ролей міцно на своїх місцях. щойно повне тіло “деспот” замінюється на повне тіло “капітал”, як ці місця пускаються вплав. старий капіталізм 19 століття переповнений великими “плаваючими” островами деспотичних кодів. якщо взяти такі дві невід’ємні фігури для буржуазного естетичного життя, як 1) митець-професіонал і 2) вишуканий поціновувач, то в них досить різні траєкторії виникнення/виживання. вони далеко не завжди в тісному симбіозі. місце митця-професіонала – при дворі деспота. щойно великий деспот зник, і місцю митця нема більше до кого бути міцно підвішеним, митець, пустившись вплав на великому острові школи, академії, консерваторії, тощо, стає “маленьким деспотом”. його вже не організовують – тепер він сам організовує (назначає інтенсивностям статус органів). дискурс мистецької школи, дискурс композиції як такої – це дискурс бюрократа. найпоширеніша похвала художникові чи композиторові за вдало виконану роботу: “в ній все – на своїх місцях”. звісно ж, фідбек реальних інтенсивностей щомиті загрожує саботувати органи та організацію (тут, у зв’язку з 19 століттям, варто уважніше розглянути функції “романтизму” та “класицизму” – наскільки однозначно вони займають свої місця у цьому протистоянні? думається, що не так вже й однозначно). однак архаїчно-музейні коди служать інструментами втримування локально-квазідеспотичних ієрархій як екзотичних міні-виробництв. при цьому плинність, яка з появою повного тіла капіталу все більше оточує та дробить острови локальних кодів, надає організації як такій статус не стільки факту, скільки цінності. для поціновувача ця цінність – передусім музейна (екзотична). буржуазний поціновувач – це не фіксована роль, не чистий архаїчний елемент деспотичної ієрархії, а розколота фігура, мікстура. буржуа “природньо” плаває, а не тримається острова. всі його бажання прикріпитись до острова (який поступово кришиться), зайняти місце, як правило, приречені на уявність. за достатньої інтенсивності цих уявних бажань, буржуа починає приписувати уяві як такій статус виробництва найвищої ступені інтенсивності. і, відповідно, трактувати все виробництво (а в першу чергу – мистецьке), як продукт уяви, як професійне втілення геніальних візій. (поки що на питанні про уяву як слід докладно я не зупинятимусь.) поціновуючи екзотику фіксованих місць і ролей, буржуа також мріє про фіксовану роль для себе. але яка може бути фіксована роль на реальному острові для реально плавучої істоти? цього навіть уявити не вдається. відтак, у буржуазного поціновувача, на додаток до інших, плавучих, “приватних” неврозів, виникає невроз фіксованої ролі за відсутності її образу (якщо не брати до уваги ролі критика, яка й сама ще та мікстура.) надсучасний, новий капіталізм – він же “нью-ейдж”, “гнучкий” і “креативний” капіталізм, “когнітивний” капіталізм, “глобалізація”, “караоке-капіталізм” тощо – це лад тих просторів повного тіла, в яких архаїзми деспотичного ладу настільки подрібнились, що перестали мати відчутну вагу, а отже й перестали вабити. будь-який професіоналізм (у старому сенсі цього поняття), який може спонтанно виникнути в такому плинному просторі, є регресією, і відразу змушений себе відсилати до місць попереднього ладу: фігура плаваючого продюсера будь-якої галузі, щойно соліднішає (твердішає), як зразу стає в ряд з “ньютоном, наполеоном, бетховеном”, резервує собі місце заднім числом в коді школи. тоді як природна функція продюсера – не (невротично/уявно) кодувати, а (реально) виробляти. аналогічно й природна функція імпровізатора – аж зовсім не грати так, щоб можна було потім похвалити: “він зіграв ніби як по нотах”. для невротичного поціновувача 19 століття (і далі – аж до 1960-70-х років) цінністю є закодовані, доекономічні місця та їхній ієрархічний розподіл. для невротичного поціновувача 20-21 століття цінністю є час, який аксіоматично визначається як щось, що можна тратити. себто, час економії. окрім невротичних стосунків з економією часу, новітій поціновувач має схожі невротичні стосунки з економією афекту (“позитив” – “негатив”). ці обидва стосунки об’єднуються у спільний невроз (“чи достатньо позитивно витратив я цей час?”). невротичність індивідуумів, помножена на аксіоматику тотальної економізації – можливо, найзначніший фактор, який втримує їхні реальні потоки на повному тілі капіталу, замість того аби вивільнити їх для тіла без органів “jah rastafari in the heart of i and i”, або ж викинути їх у космос до ктулху. (ще можна було би розглянути генеалогічно фігури арт-ділера і куратора, але то вже якось колись.) | | Tuesday, January 13th, 2009 | | 11:41 am |
| | Monday, January 12th, 2009 | | 4:56 pm |
| | Saturday, January 3rd, 2009 | | 2:10 pm |
http://www.archive.org/details/ca200_cjazz31 грудня на нет-лейблі clinical archives вийшла 9-дискова збірка "clinical jazz". на диску 5 - один мій трек (одна зі старих балад :) записаних восени 2007 року). на збірці присутні the moglass, юрій яремчук, а також pleasure-drenching improvers, dave phillips, damo suzuki & now (!) і ще нереальна купа всіх-всіх. | | Monday, December 29th, 2008 | | 10:32 pm |
Колись бачив по рос. телеканалі "Культура" сюжетик про обдарованих дітей (молодшого шкільного віку). Вони щось там виконували на піаніно перед якоюсь комісією та журналістами. Кожен щось своє виконував, мав заготовлену програму. Одну дівчинку представили як нетипову, бо вона виконувала складніший репертуар (Шьонберґа і забув ще кого). Журналістка чи якась інша старша тьотя потім, після виступу, запитує її - а от як ти то граєш? То ж не просто так. Ти якісь образи уявляєш при цьому в голові? Розкажи, які. Дівчинка слухняно, з готовністю, відповідає: "Так, я, коли граю, обов'язково уявляю різні образи, ..." (коротко розповідає, які саме при якій музиці). Ну, а що їй ще лишалось робити? | | Saturday, December 27th, 2008 | | 11:37 am |
| | Wednesday, November 12th, 2008 | | 5:40 pm |
| | 3:34 pm |
Минулорічний YZO Ensemble був реанімований для виступу в Дрогобичі в кінці листопада на одному академічному чи навколоакадемічному фестивалі. Але щойно мені повідомили, що на місці фестивалю наразі виріс ядерний таз. Тому для компенсації пощу сюди букви, що мали в буклеті супроводжувати наш виступ. Текстик надто схематичний, бо треба було втиснутись у рамки, ну і на 80% складається з дельозівських гасел. Таке. ( Well Crikey Bikey Gosh Freaking Crap!!! ) Current Music: Iro - Tamafuri (PSF, 2008) |
[ << Previous 20 ]
|
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
william_nought's journal
